Порнографія руїн: Термінус

2024КураторМузей сучасного мистецтва Одеси · Одеса

Виставка Дмитра Ерліха про вигадані постапокаліптичні ландшафти та життя після катастрофи. Живопис на плитах OSB і звукова інсталяція з понівеченим піаніно перетворюють музейний напівпідвал на простір між руйнуванням і відродженням.

Інсталяція в арковому просторі музею 01 / 18

Пейзажі на OSB у виставковому просторі 02 / 18

Дмитро Ерліх та Ілля Петров — «Вистава “Ранок–Вечір”» 04 / 18

Піаніно та мох — деталь інсталяції 05 / 18

Робота на OSB — світло та фактура 06 / 18

Порнографія руїн: Термінус — Експозиція · Думська
07 / 18

Матеріал, простір і звук

Пейзажі на OSB

Дмитро Ерліх працює з деревостружковими плитами: вирізає силует лобзиком, створює рельєф болгаркою й додає колір пензлем. Нерівні краї та фактура матеріалу стають частиною вигаданих постапокаліптичних пейзажів.

«Вистава “Ранок–Вечір”»

Центральну інсталяцію Ерліх створив разом з Іллею Петровим. Понівечене піаніно «Україна», мох і місця для глядачів утворюють сцену перетворення. Звук окремих струн передається через чотири незалежні динаміки.

Музична програма

Виставку доповнили виступи Undo despot та rokurokusuzu. Експериментальна електроніка поєдналася з акустикою напівпідвалу, його грубими стінами та освітленими нішами.

Вибрані роботи · 2024 · OSB

Ферма190 × 153 см
Кінець240 × 125 см
Колесо121 × 180 см
В середину125 × 250 см
Врожай250 × 250 см
Вибух125 × 250 см

МІТЄЦ — моя розмова з Дмитром Ерліхом

Докладніше про проєкт

Захоплення руїнами перетворює покинуту архітектуру на образ світу після людства. Проте задоволення від споглядання породжує етичне питання: що зникає, коли будівлі стають видовищними зображеннями, а життя їхніх мешканців залишається поза кадром? Кураторський текст розглядає «порнографію руїн» через цю напругу між естетичною привабливістю та поглядом, що привласнює.

У проєкті Дмитра Ерліха архітектурні фрагменти й фотографічні прийоми стають мовою особистого бажання та тривоги. Спокійна, відсторонена інтонація дозволяє побачити драму у звичайних обставинах. Відсутність людей тут не лише документальна: художник вибудовує ландшафт, у якому стикається з майбутнім, що здається наперед визначеним.

Ці порожні простори пропонують образ нашого зникнення, поки ми ще живі. Історичний час поступається геологічному: кінець людства не став би кінцем Землі. Виставка пов’язує це передчуття з ностальгією за втраченим майбутнім і звуженням простору політичних та особистих можливостей, повертаючись до питання: кому належить смерть?

Наступний проєктЧи промінь, чи ніч